Хай сяє наше місто як зоря,
Хай над Луганню піснею витає,
Це місто - батьківщина то моя,
Я місто з ранком сонячним вітаю.
Тут народилась я і тут зросла,
Тут вперше пісню заспівала майже,
Уклавши в неї промені добра,
Якими всі краяни так багаті,
Це місто шахтарів і хліборобов,
Машинобудування і ткачів.
Це місто трударів невтомних,
Співучих працурів, одвічних кобзарів,
Що слово правди крізь віки співали,
Несучи світло українськості крізь плетін,
У майбуття дороги торували,
Віддавши предків вічний заповіт.
Я маю на увазі і Грінченка,
Сосюру й Гайворонську - усіх тих,
Хто в наші душі рідне засівали
У сподіванням, про пращурів звитяжних,
Що, перші камені у брід поклавши,
Засновниками міста ми вважаєм.
Ми діями своїми прикрашаєм
І далі те, що наше вже по праву.
Так міцно ж ми тримаймось хазяями
На цій землі - ласкавій, рідній, ніжній,
Що зараз квітне розмаїттям білосніжним,
Садами чистими, як паростки надії.
О рідне місто, вірю я, що мрії,
Усіх невтомних пращурів здійсняться,
І дії моїх предків зарясняться
Для тебе величчю, могутністю, красою.
Луганську любий, виростаєш надімною
Не мріями, громадок будівель...
Моє рідне місто - частинка моєї
Батьківщини - України, моя душа...
Батьківщину, не вибирають,
Як і мати ( слова Симоненка),
Та навіщо їх вибирати,
Коли серце б'ється хутенько:
Це - твоє все, що бачиш навколо, -
Цей безметежний степ, рідна школа,
Вільна річка, що в'ється гадюкою,
Це - твоє все. Не тільки розлукою
Виміряється патріотичность,
А дбайливістю і розлукою,
Що лиш дві руки, а не дюжина,
І всьго сама не подужаєш.
Та коли всі разом, родиною,
Не лишь свій квартал, всю країну ми
Перетворимо в диво-державу.
Тільки треба навчитись дбати
Про все це, не лише тільки мріями,
Що злітають птахами - надіями,
Романтичними синіми зграями
Десь шугають у небі... Зростаємо,
Не навчившись плекати вічне:
Рідну мову, пісню і звичаї,
Те, що пращури заповідали,
Наче скарб, в наші руки віддали
З сподіванням, що будемо гідні ми.
Це, духовне, міцними коріннями
Годуватиме соками вічності.
Ось із чого патріотичності
Перші паростки підживляються,
Буйним колосом наливаються,
Щоб зерном добірним посіятись
В душі молоді.

Любов до рідного міста і мрії про його майбутнє з тихого ласкавого голосу матусі, коли вона співає колискову, отчого порогу, вишеньки й калини під вікном, виплеканої власними руками квітки.

Саджає мати п'ятий рік барвінок,
Скрізь попатикала насіння те:
Біля будинку, біля школи, на городі,
І каже: " Не рослина то - святе".
Здається їй, що диво це блакитне
Подарувавши неба широчінь,
Очистить душі тибеників рідних,
Навчивши цінувати все своє, -
Одвічно рідне, те що найдорожче,
Те. що народить духу широчінь, -
Любов до ближнього, до міста, до Вітчизни,
Стежини, що виходить за поріг,
Веде у світ добра і порятунку
Від катастроф, чорнобилів, жахіть
У місто рідне, де, приклавши руки,
Ми скажемо: "Ось маєм місто - сад".
Тут кожне деревце посаджене лиш нами,
Обкопане дбайливими руками.
Тут квітники барвінку й рути-м'яти,
Калина під вікном, її багато -
Це все моє. А я - іще пайнчик.
Батьки - коріння. Місто це одвічне.
Воно - моє.. Так будьмо хазяями
У місті рідному, міцними вже руками
Створім красу, бо ми його надія.
Ми - майбуття, і нам не тільки мріять.
О рідне місто, мрій у нас багато,
Та, мріючи, навчімося плекати,
Як діамант коштовний, доглядати
Найкраще в світі рідне - місто,

Тебе, Луганську!
Любовь до рідного міста мужніє, коли тобі за приклад, як треба мріяти діючи, стають великі люди, твої краяни - творці сьогодення.

За школою з'явився новий парк,
Вже перші пароспеки листочки укрівають.
Хай стане естафетою цей старт,
Нехай такі дарунки не зникають.
Данилов - парк у нас його всі звуть,
І недаремно, з ініціативи
Невтомної і творчої людини
З'явилось диво... А квітки цвіуть.
І пахощі ті всотуються в жили,
Даруючи наснагу і тепло,
І душі наші дихають едино:
Тепер завдання наше - це добро
Полити вчасно, обкопати вміло,
Щоб диво - садом стало все навкруг.
Ми вдячні всі Вам, дядечку Данилов,
За наполегливий невтомний труд:
За школу, за сусідку - шістдесяту,
За пам'ятник Шевченку, естакаду,
Увагу нам і наші творчі злети
Під час писання творів. Ці куплети -
Подяка щира. Ви нам - приклад дії,
Як треба вірити у власні мрії
Й здійсняти їх із поглядом в майбутнє,
Творити те, що стане незабутнім
Нащадкам нашим, що колись спитають:
"А звідки місто - сад?" Вони не знають,
Як вчили прикладом ви нас творити,
В ім'я майбутнього учиме жити:
Фантазувати, мріяти, звіряти дії
З ходою часу. Вірю, всі надії
Про місто сад - не мрії, треба тільки взятись.
Якщо не ми? Не тільки сподіватись,
Нам треба діяти: саджати парки, сквери,
Розбити квітники, створити скрізь алеї,
Фонтани збудувати. Відродити вічне,
Те. що зростає в душах. Ми, практичні,
Забули про духовне. То подбайло
І про культуру. Сподіваймось,
Що з'являться нові бібліотеки,
Театри, парки, філармонії, аптеки
Для розвитку дітей. Вони - майбутнє

Твоє, о рідне місто!
Моє місто красиве й молоде, хоч відмітив вже третє сторіччя. Минучи в майбутнє своїми сподіваннями й мріями, я з рідним містом - єдине ціле.

Рідне місто моє! Двісті п'ята минула річниця
Як з'явилося ти серед диких безкраїх степів
І будинками в небо знеслося безмірно,
Таємниці відкривши безмежних ланів.
Всім відомий Луганськ - промисловий гігант,
А для мене - найрідніше гніздо,
Де зросла я, пізнавши життя,
Щоб у світ змужнілими крильми махнувши,
Понести твоє світло в майбутнє. О мріє моя,
Мій Луганську, цвіти і збагачуйсь без ліку,
Щастям стелиться - в'ється хай дорога твоя,
Ми єдині, Луганську, одвічно й навіки:
Ти моє, я твоє майбуття.

Автор: Ищук Анна